ПП трохи поводив мене колами пекла. Цікава прогулянка, безліч вражень. Розмірковую: чому Ірена Карпа велика свята письмениця, а я ні? ПП регоче: обидві дурепи! Він помиляється.

Він навіть не читав!

Коменти з'явились, чомусь не тішать. Відрубати їх?

Гвельфів та гібелінів жодного не побачила - це прикро. ПП розповів про істотне і неістотне.

- Мабуть, ти права,- сказав Петро Павлович,- щодо стосунків мого покоління з постмодернізмом.

Він механічно намацував мою цицьку. Виснажений, лежав поруч, і хоч несита моя кров шумувала ще внизу живота, я відвела його руку далеко вбік та зкинула на простирадло. Мудрість ПП цікавить мене більше за тілесні пестощі-пустощі.

З цим настроєм зайшла до xolotl та жорстоко зафрендила його. Тепер вже хоч одна людина точно поцікавиться...
а там...
за ним...
менше з тим!

Ксолотля бачила вживу, враження дуже змішане. А зафрендила через збіг обставин. Сьодні ПП згадав: колись, ще на початку блогопроцесів, він мав надію, що LJ обернеться чимось на кшалт грандіозного вулика.

- Уяви собі, Надіє, мільйони людей, котрі складають один стільниковоподібний простір. Розташування цих людей в онлайні справляє враження таке саме, яке справляє геометрично правильне розташування великої кількості однорідних предметів в офлайні. Ці люди знаходяться в одній і тій самій позі: рука на клавіатурі, ноги під стільцем, обличчям до монітора. Вони замкнені стінками своїх одноосібних одноманітних чашечок. Всі разом і незалежно один від одного вони переробляють нектар безпосереднього життя на мед самоусвідомлення. Якщо прислухатись, можна почути тихе гудіння: ж-ж-ж... Їх мільйони, кожен з них працює над тим щоби бути живим направду, а не тільки у власній уяві - це спільний проект всіх свідомих людей!

- Так ось, цього не сталось,- сказав ПП,- Але в ті перші ранні досвітні часи я мав намір увійти в блогосферу і розчинитися в її рівному шумі - розчинитися, як ти розумієш, не безслідно, але артикулюючи цей шум в необхідному напрямку. Однак цим великим намірам не судилося здіснитись... Замість мене туди відправили одне чи то маяцьке чи то ацтекське божеству. Ти його бачила, коли м-м...

- Я їх не розрізняю,- сказав ПП,- Гадаю, так склалось тому, що самим божествам вже поїбати, якої вони нації. Отака, Надіє,- повчально додав він,- є остання сходинка перед повним небуттям. Дуже добре, що ти націоналістка.

Щоденник Ксолотля справляє враження захланості, занедбаності: кілька малозрозумілих записів на рік, кілька безпорадних відгуків на запис.

О, як же тут пусто в цьому Інтернеті...

Ніч не спала. Кілька разів вставала палити. Думки гарячково шугали по голові, і все мені марилось якесь майбутнє. Думала: як же це добре я вигадала, що ось зробила собі щоденник! Ні, не собі зробила! Це все задля ПП! Лиш для нього я взялась за цю працю. Для нього так старанно втуплювала другий вечір поспіль очі в монітора, і пригадувала наші розмови, і намагалась писати літературно, без допомоги Word'a і без помилок в правописі, писати стисло і взагалі так, щоби людям з першого погляду було зрозуміло, про що тут мова. Адже коли всі зрозуміють те, що зрозуміла я, слухаючи ПП... Не знаю що це буде, але ж настане такий день - і побачимо!

В підсумку не виспалась. Зранку, вже вибігаючи на пару, нашвидко ввімкнула комп'ютера. Мружила очі - болісно, не спала ніч, вчора довго сиділа за монітором... Під сильним ще впливом нічних марень вважала, що вже перші люди прочитали мої перші записи і залишили свої перші відгуки. Це лиш перші - думала я - їх не може бути багато, однак з кожним днем буде все більше... і більше... Система поволі вантажилась, а потім ще кілька секунд намацувала "Волю-кабель", коли ж я увійшла до себе - жодного комента. Ну звісно.

Ввечері, вже після пар, після обіду, після ПП, після пива, з холодною головою знову зайшла на щоденник. Боже мій, як тут пусто в цьому Інтернеті - подумала я.

Перечитала попередній запис. Згадала, що ПП ще сказав стосовно мого наміру віддавати його речення на публіку.

- До того ж це буде виглядати посередньо примітивно тупо недоцільно. Розмова це розмова, а письмо це письмо. Це різні жанри з різними системами підрахунку цінності продукції. Слухай, Надіє,- панічно запитав він,- ти ж не хочеш затягти нас в приречений пиздуватий псевдоексперимент в стилі приречених пиздуватих сімдесятників?!

Мені абсолютно однаково - нехай буде псевдоексперимент. Зараз мені здається, що ПП навчився свого часу розводитись про постмодернізм, але органічно не здатен прийняти цю прекрасну безпринциповість в питаннях осмисленості та досконалості тексту.

Я кохаю ПП всім серцем, я вклоняюся перед його інтелектуальними чеснотами, я з насолодою смокчу його хуя, і я вчуся в ПП, але одночасно я вчуся ненавісті до покоління дев'яностиків, мабуть, так само як ці останні вчилися ненавісті до покоління семидесятників.

Сьодні принесла диктофон до ПП. Марно, він не хоче на диктофона.

Сказав:
- Ніяких диктофонів! Це протирічить природі. Так ти зовсім перестанеш розуміти мої речення, ти неначе будеш відкладати цю справу. А коли ти сядеш прослуховувати запис, то розуміння речень вже унеможливиться (приблизно такий аргумент).
- Чому? - запитала я,- Прекрасно можна буде все зрозуміти згодом.
- Ні. Розуміти згодом можна тільки речення, спеціально для того пристосовані (це літературу, журналістику та т.і. він мав на увазі, я потім з'ясувала). Розмова людей не пристосована до відкладеного розуміння.

ПП навіть спітнів, я приклала долоню йому до лоба. Я попросила уточнення, я сказала, що мені остання теза не видається самовидно переконливою. Навпаки, я можу навести факти...
- Все! Я сказав все, що сам знаю. Знаю точно, що розмова не пристосована. А чому так - не знаю.

Довелось сховати диктофон. Мій блокнотик йому теж не сподобався.
- Сховай!
- Це пиздець, ПП! - сказала я йому, ховаючи блокнота,- Я не зможу виконати свою місію.

Петра Павловича я знаю вже близько року. Близько половини цього терміну ми їбемось. Це вже усталені стосунки.

Хоча сам ПП каже, що усталеними вони здаються мені з огляду на мій вік, а людям його покоління рік знатись і з півроку їбатись - це вважається дуже свіжим знайомством. Самому ПП виповнилось в серпні 40 років.

Тобто у нас вікова диспропорція 1:2. Але скоро в мене день народження і гарної диспропорції далі не буде. Почнеться та сама фігня з десятинними дробами, що була до серпня.

Зуби в нього препогані, проте не дуже помітно, бо він майже не посміхається. І живота майже не помітно, сивини майже не помітно.

В принципі він зовсім не гарний, та по-перше це зовсім неважливо, а по-друге мені подобається, що я його єдина коханка. Це мені сильно піднімає самоповагу.

- Чи є спосіб для людини отримати повне задоволення? - сьодні запитала у ПП.
- Авжеж! - відповів ПП.

- Такий спосіб існує,- додав він трохи згодом,- Це, як ти можеш здогадатись, комунізм.
- О! - сказала я.

- Йди, дитинко, не відволікай мене,- сказав він, розпалюючи цигарку. Очі його випромінювали енергію.

По дорозі я думала про його слова, що він сказав мені сьодні, і про інші, котрі ще казав раніше. Я вирішила: людство має довідатись, що є спосіб. Щойно я прийшла до себе, і ось - розпочинаю щоденник.

Мені двадцять років, я живу в Києві, мене звуть Надія Світич.